Кожна зміна президентської адміністрації в Білому домі супроводжується двома крайнощами — прогнозами економічної катастрофи або ж очікуваннями стрімкого злету. На тлі останніх ескалацій на Близькому Сході, у публічному просторі звучить думка, що саме політика Трампа стала одним із найскладніших періодів для економіки США.
Проте, історія США з 1945 року демонструє складну закономірність — жодна адміністрація не контролює економічний цикл повністю. Аналітика наведена з посиланням на Мінфін.
Ілюзія політичної відповідальності за ВВП — все складніше
Макроекономічна статистика створює оптичну ілюзію. Наприклад, адміністрації демократів виглядають сильнішими за темпами створення робочих місць і зростання ВВП. Водночас рецесії частіше фіксувалися в періоди республіканських президентів.
Однак розрив пояснюється не партійною політикою, а таймінгом входу в цикл. Демократи нерідко отримували економіку на дні кризи, тоді як республіканці — у фазі перегріву або перед зовнішніми шоками.
Фактично Білий дім частіше реагує на кризу, ніж її створює.
Коли історія била сильніше за політичний вплив
Найбільш руйнівні економічні епізоди після Другої світової війни були спричинені зовнішніми шоками, а не персоналіями президентів.
У період правління Річарда Ніксона США зіткнулися з розвалом Бреттон-Вудської системи та “шоком Ніксона”, який відкрив епоху високої інфляції.
Наступні адміністрації Джеральда Форда та Джиммі Картера працювали в умовах стагфляції та нафтових криз, коли фондовий ринок зазнавав історичних втрат.
Період Джорджа Уокера Буша став символом фінансової нестабільності — бульбашка іпотечного кредитування завершилася кризою 2008 року та обвалом ринків.
Як зазначають аналітики, саме ці епізоди мали глибший ефект, ніж будь-які фіскальні рішення окремих адміністрацій.
Фази зростання — коли економіка працювала на користь США
Не всі періоди американської економіки були кризовими. Деякі адміністрації асоціюються з тривалими фазами розширення.
За президента Рейгана Рональда Вільсона відбулася боротьба зі стагфляцією 1970-х і запуск нового циклу зростання. Проте ціною стало різке збільшення державного боргу.
Економіка часів Біла Клінтона демонструвала бюджетний профіцит та потужне зростання фондового ринку на тлі інтернет-революції.
Після кризи 2008 року адміністрація Барака Обами забезпечила найдовший бичачий ринок в історії США, значною мірою завдяки надм’якій монетарній політиці.
Трамп та його логіка
Економічна модель першої каденції Дональда Трампа базувалася на дерегуляції та податковому стимулюванні бізнесу. Це підтримало прибутковість корпорацій і сприяло зростанню фондового ринку до пандемії COVID-19.
Ключовий перелом стався у 2020 році, коли пандемічний шок обвалив глобальні ринки. Водночас монетарне та фіскальне стимулювання забезпечило одне з історичних відновлень в економіці США.
У контексті цього друга умовна фаза президентства Трампа, 2025-2026 роки, характеризується підвищеною турбулентністю:
- торговими конфліктами,
- енергетичними ризиками,
- різкими коливаннями інфляційних очікувань.
Проте навіть ці фактори не створюють системного краху рівня 1970-х чи 2008 року.
Сучасна економіка США дедалі менше залежить від політичних рішень і дедалі більше — від розподілу капіталу.
Понад третина індексу S&P 500 концентрується в кількох технологічних корпораціях, що створює ефект “бульбашки”. У таких умовах головні ризики приходять не з Білого дому, а технологічних циклів, ланцюгів постачання та монетарної політики ФРС.
В цьому контексті Дональд Трамп не виглядає ані винятковим “руйнівником”, ані ідеальним “архітектором зростання”. Політичні цикли лише задають ритм, зовнішні обставини штовхають зміни.
Раніше стало відомо, що США та Іран досягли тимчасового перемир’я на два тижні з умовою відкриття Ормузької протоки та припинення бойових дій. Ринки відреагували падінням нафти та зростанням золота й біткоїна на тлі зниження геополітичної напруги.
